Блоги » Економико-правовi особливостi регулювання суспільно -корисноi праці засуджених в Українi
4 Февраля 2015

Ульянченко Александр Викторович Глава экономического департамента, доктор экономических наук, профессор, член-корреспондент НААН

Економико-правовi особливостi регулювання суспільно -корисноi праці засуджених в Українi

Перед людством, із усією гостротою, сьогодні постають соціальні проблеми, які свідчать про розвиток кризових явищ у суспільстві. Найбільш небезпечними тенденціями вважається економічна нестабільність малозабезпечених верств населення, залучення в злочинний світ молодих людей та підлітків, зростання рецидивної злочинності.

Злочинність, на думку фахівців, складне, багатомірне соціальне явище, яке швидко реагує на всі зміни, які проходять в суспільстві. Вона динамічна і вміє пристосовуватись, та трансформується в нові сфери суспільних відносин і людської діяльності.

Загальновідомий взаємозв’язок: чим більша кількість звільнених злочинців адаптується в суспільстві, зайнявши свою «нішу», тим менше буде скоєно повторних злочинів. І тут, неабияка роль відводиться роботодавцям, які готові сприяти в працевлаштуванні даної категорії громадян та дати шанс їм виправитися.

Зміна суспільно-економічної формації, розбудова ринкових економічних відносин, становлення правової держави, розвиток демократії мали безпосередній вплив на пенітенціарну систему і обумовили необхідність повернення до вирішення проблеми працевикористання засуджених. Разом з тим, сьогодні необхідно переосмислити фундаментальну ідею взаємозв’язку між працею осіб, які відбувають кримінальне покарання, метою кримінального покарання й його реалізацією. Сутність ідеї засновників кримінально-виконавчого права полягає не в обов’язковому залученні засуджених до праці, а в зміні відношення людини і суспільства до праці протягом періоду реалізації кримінального покарання. Зміна парадигми залучення засуджених до праці, поза сумнівом, викликана необхідністю ґрунтовних та системних перетворень у пенітенціарній політиці держави.

Тривалий час залучення засуджених до суспільно-корисної праці переслідувало економічні цілі, розглядаючи їх виправлення як другорядну функцію. Пізніше, до «тюремної праці» залучили елемент покарання і «тюремна робота» трансформувалася у покаранням тілесне. Однак, з плином часу та завдяки процесу реформування тюремної системи поступово було визнано величезне значення праці як засобу морального виховання, а також встановлено необхідність рівного використання господарської і підрядної систем організації праці засуджених.

Результати проведеної тюремної реформи, засвідчують зміну ставлення держави до значення праці засуджених, як невід’ємного елементу каральної системи того часу. Позитивним аспектом її запровадження стало розширення виробничої бази виправних установ, досягнення економічних цілей обов'язкової праці засуджених, реалізовувалася й виховна сутність праці.

Іншими словами, ідея виправлення засуджених завдяки праці, об’єктивно більш значима, ніж її використання задля трудового і ресурсного забезпечення потреб держави чи виправного закладу.

У ст. 6 КВК України одним із засобів виправлення та ресоціалізації засуджених є суспільно корисна праця осіб позбавлених волі. Сьогодні, в умовах позбавлення волі, вона характеризується тим, що не є елементом покарання і не має на меті завдання засудженому фізичних страждань, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження із ним.

Праця засуджених до позбавлених волі регламентується статтями 118 – 122 КВК України. Засуджені залучаються до суспільно корисної праці з урахуванням наявних виробничих потужностей та зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров’я і спеціальність. Засудженим дозволяється працювати за їхнім бажанням з урахуванням висновку лікарської комісії установи виконання покарань у таких випадках: чоловікам віком понад шістдесят років; жінкам понад п'ятдесят п'ять років; інвалідам першої та другої груп; хворим на активну форму туберкульозу; жінкам з вагітністю понад чотири місяці; жінкам, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях.

Суспільно-корисну працю засуджених можна класифікувати таким чином:

продуктивна праця в сфері матеріального виробництва;

суспільно-корисна праця, яка пов’язана з благоустроєм установи виконання покарань, ремонтом житлових та службових приміщень, школи або профтехучилища і тощо;

праця з господарського обслуговування установи;

праця засудженого, яка пов’язана з самообслуговуванням;

Із всіх видів праці засуджених найбільш ефективною є праця в сфері матеріального виробництва, тобто продуктивна праця. Завдяки їй засуджені протягом дня зайняті на виробництві, підвищують свою кваліфікацію, набувають практичних навичок, отримують заробітну плату і мають можливість потім витрачати зароблені гроші на свої потреби (для придбання необхідних продуктів харчування тощо). Згідно ст. 118 КВК України засуджені залучаються до суспільно корисної праці, як правило, на державних підприємствах, у майстернях колоній, а також на підприємствах інших форм власності за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції. Перелік робіт і посад, на яких забороняється використовувати засуджених до позбавлення волі, визначається нормативно-правовими актами Державної пенітенціарної служби України.

Поряд з продуктивною працею засуджені можуть залучатися без оплати праці лише до робіт по благоустрою колоній і прилеглих до них територій, а також по поліпшенню житлово-побутових умов засуджених або до допоміжних робіт по забезпеченню колоній продовольством. Засуджені своїми руками обладнують приміщення, в яких вони мешкають, спортивні майданчики, на яких проходять спортивні тренування та змагання, дахи будівель і таке інше. Ця робота прищеплює їм почуття господаря, зачіпає їх життєві інтереси, спонукає їх бережливо ставитися до майна установи. До цих робіт засуджені залучаються, як правило, в порядку черговості, у неробочий час і не більш як на дві години на день. Цей вид праці прийнято називати суспільно корисною без оплати.

Праця з господарського обслуговування вимагає від засуджених високої кваліфікації. До неї залучаються, як правило, ті з них, які до засудження мали досвід відповідної роботи за професією повара, слюсаря, сантехніка, електромонтера, електрогазозварювальника тощо. Засуджені закріпляються наказом начальника установи за певним об’єктом роботи. Вони відчувають на собі відповідальність за функціонування установи, за створення відповідних побутових умов для всіх засуджених (робота лазні, пральні, їдальні, котельні тощо).

Праця, яка пов’язана з самообслуговуванням засуджених передбачає прибирання житлових приміщень, спального місця, догляд за своїм одягом та взуттям, зовнішнім виглядом і таке інше. Цей вид праці є важливим засобом привчання засуджених до дисциплінованості, чистоти, порядку та охайності.

Навчально-продуктивна праця організовується обов’язковою для неповнолітніх засуджених в установах, а також для засуджених, які не мають робочої професії, за якою вони можуть бути працевлаштовані в виправній колонії, і проходять підготовку на курсах професійного навчання на виробництві. Професійне навчання та пов’язана з ним навчально-продуктивна праця дозволяють засудженим швидше адаптуватися до умов відбування кримінального покарання, набути необхідних практичних вмінь та навичок, раціонально використати час, розширити своє уявлення про існуючі професії, заробити якісь кошти тощо, тобто відразу починає спрацьовувати один з головних принципів, який закладено у Європейські тюремні правила, що засуджені з самого початку прибуття до виправної установи повинні проходити підготовку до звільнення з метою їх подальшої успішної ресоціалізації.

Незважаючи на всю очевидну необхідність праці, як основної умови існування і розвитку людського суспільства, важко виділити найбільш значимі її властивості і функції, які здатні принести реальну користь в умовах виконання кримінального покарання суспільству і особам, яким судом встановлено вирок у виді позбавлення волі. Існує багато наукових позицій щодо доцільності залучення засуджених до суспільно-корисної праці і того впливу, який вона чинить на них. Усі вони відображають історичні, національні особливості й охоплюють ґенезу становлення інституту праці засуджених від «кримінального рабства» (обов’язковості праці) до заохочення за її результати, від повної економічної залежності, як наприклад, в умовах концтаборів і ГУЛАГу, до вільного вибору засудженими видів економічної діяльності і отримання справедливої винагороди за виконану роботу

Відношення суспільства до праці засуджених останнім часом змінилося в усьому світі. Розуміння значимості праці засуджених у контексті формування нової моделі особи як повноцінного члена сучасного суспільства, знайшло своє втілення у нормах міжнародних правових актів, зокрема: «Основних принципів поводження із ув’язненими», затвердженими Генеральною асамблеєю ООН, де передбачено, що адміністрація виправних установ повинна створити такі умови, які дають можливість засудженому займатися корисною й оплачуваною працею, що полегшить подальшу інтеграцію засудженої особи на ринку праці; Європейських пенітенціарних правилах, які наголошують на тому, що «праця в місцях позбавлення волі розглядається як позитивний елемент виправного впливу, професійної підготовки і адміністративного управління». У новій редакції Європейських тюремних правил (правило 26.1) констатується не тільки користь праці як такої, але і регламентуються умови, які встановлюють неможливість використання праці, як покарання, і більше того, ув’язненим надається право виробу «форм зайнятості» (правило 26.6) під час відбуття покарання.

Таким чином, ідея про заміну мети трудової діяльності засуджених в процесі виконання покарань з репресивної на соціальну складову, і розгляд суспільно-корисної праці засуджених як головної умови повернення їх до законослухняного життя в суспільстві, є сьогодні квінтесенцією європейської пенітенціарної політики.

Сучасні вчені, характеризуючи цей процес, досить часто використовують поняття «трудова адаптація», проте в сучасній пенітенціарній науці не існує її однозначного трактування. Виходячи з цього, розкриваючи значення трудової адаптації засуджених можна дійти висновку, що це комплекс заходів, що здійснює установа виконання покарань для реалізації засудженими своїх можливостей і здібностей до праці або професійного навчання, прояв яких дозволить засудженому бути корисним суспільству, а також мати дохід у вигляді заробітної плати, та за рахунок якого, компенсувати збитки, що заподіяні злочином, надавати матеріальну допомогу сім’ї та конкурувати на регіональному ринку праці після звільнення з місць позбавлення волі.

Характеризуючи основні аспекти соціально-трудової адаптації засуджених, які належать до певної соціальної групи, можна виявити фактори, які формують виробничо-трудові можливості місць позбавлення волі. До зовнішніх факторів можна віднести: місце розташування установи виконання покарнь, кліматичні умови, розвиток соціально-економічної інфраструктури, наявність (чи відсутність) суспільних інституцій, які здатні надати допомогу в організації виконання покарання і виправлення засуджених, а також сприянні їх працевлаштуванню і побутовому облаштуванні після звільнення з місць позбавлення волі, чи іншій допомозі в їх соціальній реабілітації. До внутрішніх відносяться: організаційно-управлінська структура кримінально-виконавчої системи в цілому і конкретної установи зокрема, режим відбування покарань, процес виправно-трудового впливу, всі матеріально-виробничі і трудові ресурси.

В умовах ринкової економіки автоматично створились й невигідні умови для забезпечення трудової зайнятості засуджених, що ускладнило процес виконання кримінальних покарань. За даними Державної пенітенціарної служби України у 2014 році практично кожний третій засуджений (36,1%) не працював, хоча 88,2% засуджених працездатні як за віковими, так і за медичними показниками та не мають обмежень щодо трудової діяльності. Особливо слід звернути увагу на те, що переважна більшість таких осіб є криміногенноараженими й відбувають тривалі терміни покарання, оскільки вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини, мають дві та більше судимості. Зосередження в одному місці великої кількості засуджених без суспільно-корисної діяльності є не тільки не бажаним, але і може бути небезпечним явищем. Тому сьогодні гостро постає питання їх ефективного працевикористання.

Як відомо, позбавлення волі має й цілу низку негативних наслідків: ізоляція особи від її звичного оточення; зміна умов життя, роботи, обмеження задоволення багатьох інших життєвих потреб. Усе це призводить до втрати соціальних зв’язків, а також професійних вмінь і навичок, що в свою чергу, робить неможливим повернення колишніх злочинців до нормального життя після звільнення. Ця проблема у різних країнах вирішується по-різному, навіть в європейських державах відсутня єдина думка з питань організації праці засуджених. У більшості країн світу засуджені мають право на працю і зобов’язані працювати.

Стаття 156 Кримінально-виконавчого Кодексу України передбачає механізм надання допомоги засудженим, звільненим з місць позбавлення волі. В ній закріплено їх право на отримання допомоги у працевлаштуванні, побутовому облаштуванні й інші види соціальної допомоги. Держава, в особі територіальних органів Міністерства юстиції України й центрів зайнятості населення, інформує адміністрацію виправних установ про стан ринку праці регіону, можливість організації навчання засуджених новим професіям (спеціальностям) або підвищення кваліфікації, що створює, більш-менш, реальну можливість їх подальшого працевлаштування. Як свідчить практика, таких заходів буває недостатньо для того, щоб вирішити проблему працевлаштування особи, котра звільняється з місць позбавлення волі.

Для вирішення цих та схожих проблемних питань Міністерство юстиції України своїм наказом № 478/20800 від 28.03.2012 року «Про затвердження Порядку взаємодії установ виконання покарань та суб’єктів соціального патронажу під час підготовки до звільнення осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк» визначило, на державному рівні, що одним із органів державної влади, який займається працевлаштуванням осіб, які перебувають у працездатному віці, але тимчасово не мають роботи – є служба зайнятості населення. Її діяльність в сфері працевлаштування засуджених умовно можна розділити на два етапи. Перший етап починається з моменту, коли за шість місяців до закінчення терміну покарання в виправній колонії засудженого починають готувати до звільнення. На цій стадії спеціалісти центрів зайнятості населення відвідують установи виконання покарань, де проводять заняття і роздають інформаційно-довідкові матеріали у виді пам’яток, листівок, буклетів, зміст яких включає наступні положення: 1) щодо стану національного та регіонального ринку праці; 2) рекомендацій по складанню резюме та проходження співбесіди; 3) про навчальні заклади, в яких можна отримати професію, яка б користувалася попитом на ринку праці; 4) органи праці та соціального захисту населення повідомляють установу виконання покарань про кількість центрів соціальної адаптації звільнених осіб у регіоні та види соціальних послуг, що надаються ними.

Другий етап починається, коли особа після звільнення з місць позбавлення волі звертається до служби зайнятості для безпосереднього працевлаштування. Згідно закону України «Про зайнятість населення» (ст. 14, п.1) особи, звільнені з місць позбавлення волі мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню.

Слід також констатувати той факт, що сьогодні з особливою гостротою відчувається невідповідність рівня освіти осіб, які вступають до навчання професійно-технічних училищ при установах виконання покарань, і зростаючими вимогами роботодавців до кваліфікації робочої сили. Підвищення темпів і якості продуктивної праці, невпинне скорочення нескладних видів робіт, впровадження інновацій створюють певні труднощі, в першу чергу для соціальної реабілітації і професійної адаптації осіб, які відбували покарання. Участь служби зайнятості в професійній підготовці засуджених може, на нашу думку, полягати в наданні переліку професій, які користуються попитом на регіональному ринку праці, безпосередньо в установи виконання покарань. На основі поданої інформації установи виконання покарань можуть коригувати напрямки професійної підготовки засуджених.

Незважаючи на те, що служба зайнятості населення проводить певну роботу, як на стадії підготовки засуджених до звільнення, так і після звільнення з місць позбавлення волі, моніторинг показує, що більшість засуджених не планують звертатись до центрів зайнятості, припускаючи отримати допомогу по працевлаштуванню від знайомих і друзів, або зайнятися пошуком роботи самостійно. На наш погляд, така ситуація складається із-за відсутності детального регламентування питання щодо взаємодії регіональних служб зайнятості населення з установами виконання покарань Державної пенітенціарної служби України. Тому на законодавчому рівні слід вирішити питання про встановлення квот для працевлаштування на роботу осіб, звільнених з місць позбавлення волі та встановлення системи пільг для підприємств різних форм власності. Необхідно розробити такий механізм взаємодії, щоб роботодавцям, які можуть прийняти на роботу «бувших в’язнів» відшкодовували затрати на оплату праці названої категорії громадян пропорційно відпрацьованого часу, який обліковується в табелі обліку використання робочого часу за місяць, але не більше встановленої законодавством України норми. Грошові кошти повинні надаватись роботодавцю щомісячно (протягом випробувального терміну) на основі поданої роботодавцем до центру зайнятості населення довідки про його затрати, що підлягають відшкодуванню, та завіреної в установленому порядку копії таких документів (табель обліку використання робочого часу, розрахунково-платіжна відомість за видами оплати та платіжних документів, які підтверджують сплату роботодавцем податків до бюджету і позабюджетних фондів).

Однак, невпинний поступ нашої держави на шляху до впровадження європейських підходів у практику виконання покарань, призвів до схвалення Концепції державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України до 2017 року. З позицій правового й економічного регулювання працевикористання засуджених у ній визначено головні напрямки розвитку виробничого комплексу Державної кримінально-виконавчої служби України. Зокрема, серед шляхів модернізації підприємств установ виконання покарань та вдосконалення системи професійної підготовки засуджених визначено:

1. Організацію професійного навчання засуджених необхідно здійснювати не лише з урахуванням інтересів власного виробництва установ виконання покарань, а і регіональних ринків праці, а також можливого працевлаштування та продовження навчання після звільнення з місць позбавлення волі.

2. Створення умов для залучення інвестицій у виробничий комплекс і розміщення на державних підприємствах замовлень на випуск продукції для регіональних потреб та з метою самозабезпечення установ виконання покарань і зменшення навантаження на державний бюджет тощо. Виходячи з цих концептуальних засад, в ситуації яка склалася, ідея ресоціалізації засуджених має стати головною в реконструкції (модернізації) діяльності пенітенціарних установ. Причому одним з важливих елементів ресоціалізації засуджених продовжує залишатися суспільно-корисна праця. Крім того, вона відволікає засуджених від порушення дисципліни, а також дозволяє отримати необхідні грошові кошти законним шляхом. Відповідно, ми можемо сформулювати завдання, які стоять перед персоналом установ виконання покарань: організувати виробничу діяльність та виробничий процес, створити матеріально-технічну базу і такі умови праці, щоб засуджені змогли отримати трудові навички і професію, які необхідні після звільнення з місць позбавлення волі.

Що стосується міжнародного аспекту працевикористання засуджених, то на завершення нашого аналізу зазначимо, що єдиний підхід міжнародної спільноти до питань організації праці засуджених (ув’язнених) виражений в цілій низці міжнародних правових актів, прийнятих на міжнародному і регіональному рівнях. Проведений вже раніше нами правовий аналіз названих документів дозволяє сформувати основні принципи організації праці засуджених, якими керуються пенітенціарні системи світу:

1. Усі здорові особи, яким вироком суду визначено термін позбавлення волі, повинні брати участь у трудовій діяльності. За можливості, така трудова діяльність повинна сприяти оволодінню навичками, за допомогою яких, вони можуть чесно заробляти собі на життя після звільнення.

2. Національне законодавство про охорону праці повинно застосовуватись в установах виконання покарань так само, як і поза їхніми межами.

3. Робота, що виконується засудженими в сфері матеріального виробництва повинна оплачуватись.

4. Засудженим повинно бути дозволено витрачати хоча б частину заробітку, іншу частину надсилати сім’ям, а решту – накопичувати на особових рахунках.

Перераховані вище принципи знаходять своє відображання в законодавстві більшості держав світу і діяльності тюремних відомств.

Комментарии
0
В настоящий момент к этой статье нет комментариев. Ваш может стать первым.

Оставить комментарий

Ваше имя *
E-Mail *
Комментарий *
Код с картинки *
картинка

Поля, отмеченные *, обязательны к заполнению.
Мы не публикуем e-mail адреса на сайте.
Комментарии премодерируемые.

Важно:
Содержание комментариев на опубликованные статьи является мнением лиц, их написавших, и может не совпадать с мнением Администрации Сайта.

Условия размещения комментариев на Сайте:
Не подлежат публикации комментарии:
- содержащие оскорбления личного, религиозного, национального, политического, рекламного и т.п. характеров;
- содержащие ссылки на источники информации, не имеющей отношения к обсуждаемой теме;
- нарушающие положения действующего законодательства.

Нажатие кнопки "Отправить" является принятием этих условий.
Администрация Сайта не несет ответственности за содержание комментариев.