Блоги » Ресоціалізація засуджених як фактор досягнення соціальної справедливості
5 Апреля 2018

Гончаренко Оксана Григорьевна Глава Департамента взаимодействия с пенитенциарной службой, доктор экономических наук, полковник внутренней службы

Ресоціалізація засуджених як фактор досягнення соціальної справедливості

Історія становлення пенітенціарних систем різна як за своєю сутністю, так і за ступенем ефективності, що обумовлено економічними і соціальними чинниками розвитку держави, її звичаями та традиціями.

Пенологічна доктрина історично склалась на основі поєднання двох основних цілей покарання – виправлення засудженого і запобігання злочинності. В дореволюційному законодавстві виправлення в’язнів здійснювалось шляхом релігійно-морального виховання, радянське законодавство – замінило релігію трудовим вихованням. Сьогодні більшість вчених схиляються до думки, що виправлення засуджених є першочерговим завданням покарання, що відображаються в українському законодавстві в виді умовного терміну, умовно-дострокового звільнення тощо.

А чи можливе виправлення засуджених в тих умовах, які створені для цього в організаційному і правовому аспектах? Практика діяльності установ виконання покарань демонструє не досяжність даної мети, особливо якщо це стосується засуджених до позбавлення волі.

Питання, що стосуються засуджених, які знаходяться в установах виконання покарань і звільнених з місць позбавлення волі та визначення їх статусу в суспільстві, завжди були в центрі уваги вчених юристів, педагогів, економістів, соціологів, психологів та інших. Ще актуальнішими вони стають у взаємозв’язку з проблемами, пов’язаними зі зростанням рецидивної злочинності.

В місцях позбавлення волі, які контролюються українською владою, тобто без установ Криму та окупованої частини Донецької та Луганської областей, згідно з даними Міністерства юстиції станом на 01.01.2018 року трималося 57100 осіб, (станом на 01.012017 року 60399 осіб), що на 5,46% менше або чисельність осіб в місцях позбавлення волі в порівнянні з минулим роком зменшилась на 3299 осіб. Під вартою у 12 слідчих ізоляторах та 17 установах виконання покарань з функцією СІЗО станом на 01.01.2018 року трималося 17587 осіб, в тому числі 958 жінок та 133 неповнолітні особи. В 11 колоніях для тримання жінок перебуває 1896 особи. Чисельність довічно ув’язнених осіб станом на 1 січня 2018 року становила 1572 особи, в тому числі 22 жінки.

На обліку уповноважених органів з питань пробації станом на 01.01.2018 року перебували 57295 осіб, станом 01.01.2017 – 72979 осіб.

Не викликає сумніву, що кримінальне покарання само по собі не може протидіяти злочинності в суспільстві. Деякі спеціалісти переконані в тому, що посилення каральної функції лише ускладнює криміногенну обстановку та призводить до соціальної напруги в суспільстві. А тому, якщо посилення покарання за скоєний злочин, не здатне захистити суспільство від злочинності, то чим же необхідно протидіяти і які заходи застосовувати, щоб захистити громадський порядок?

Відомий фінський кримінолог Інкері Анттіла стверджує, що засуджений не стане краще в результаті «лікування» у в’язниці незалежно від характеру або масштабів заходів, які застосовуються, оскільки існують переконливі докази того, що в’язниця не має і не може мати ніякого виправного ефекту, за виключенням окремих поодиноких випадків. А тому, ми отримуємо замкнене коло: позбавлення волі призначається за вчинений злочин, і в разі неефективного вирішення питання виправлення засудженого, призводить знову до скоєння нових злочинів уже на якісно новому рівні.

Відсутність тенденції зниження рецидивної злочинності, не ефективність покарань, що застосовуються потребує розробки заходів по постпенітенціарному запобіганню злочинності. Застосування лише одних заходів по запобіганню злочинності недостатньо - слід використати весь кримінально-правовий арсенал боротьби зі злочинністю. На думку вчених основною метою покарання повинно стати не абстрактне виправлення, а запобігання вчинених особою нових злочинів. Досягнення означеної мети можемо оцінити завдяки відсутності чи наявності рецидивної злочинності.

В кримінальному покаранні важливо встановити баланс покарання і соціальної допомоги. Безумовно, покарання є несприятливим наслідком скоєного особою протиправного діяння, сутність якого розкривається в обмеженні прав засудженого. Але система покарань приховує внутрішнє протиріччя, коли одне й те ж покарання призначається за вчинені різні протиправні діяння, різними особами. І хоча законодавство враховує особисті характеристики засудженого, вплив призначеного покарання на проживання його сім’ї, є скоріше формальними, аніж відіграє якусь роль в даному процесі.

В повному обсязі врахувати всі обставини, здійснити прогноз впливу покарання на виправлення засудженого, його бажання в подальшому скоювати повторні злочини, оцінити наслідки визначеного покарання для сім’ї складно і потребує спеціальних знань та досвіду. Соціальна допомога покликана нівелювати внутрішні протиріччя покарання, допомогти засудженому адаптуватися в суспільстві.

Позбавлення засудженого такої соціальної допомоги призводить до високої ймовірності вчинення нових злочинів. В суспільстві по-різному сприймають надання таких соціальних послуг засудженим, пояснюючи це тим, що держава і суспільство: по-перше, гарантують соціальну допомогу засудженому, а особі яка потерпіла від скоєного злочину така допомога не надається, по-друге, це потребує значних фінансових затрат держави.

Але, як показує практика, як би добросовісно держава не виконувала правоохоронні функції, а питання соціальної підтримки громадян, звільнених з установ виконання покарань спрямовані на профілактику їх асоціальної поведінки, соціальну адаптацію і реінтеграцію, подолання їх соціального відсудження, сьогодні є вкрай важливою проблемою.

Виправний заклад не зважаючи на певні переваги в вирішенні питань виховання засуджених, не може повністю забезпечити позитивного результату в їх виправленні і реінтеграції. Як показує статистика, більше половини осіб, до яких застосовувались кримінальні покарання, знову скоюють злочини і повертаються в місця позбавлення волі. Така ж ситуація стосується і розвинених країн світу (наприклад, США, Великобританії ). І тільки Японія демонструє відносно низький рівень рецидивної злочинності, пояснюючи це сформованими стійкими традиціями її жителів і певного соціокультурною замкненістю японського суспільства.

Взаємодія пенітенціарної системи і суспільства – складне соціальне явище, яке залежить не тільки від звичаїв, традицій і стану громадської думки, але і від реакції правоохоронних органів на злочинні прояви своїх громадян. Наявність надто суворих кримінальних покарань за певні види злочинів як у засуджених, так і в їх рідних, а також потерпілих і інших громадян формується думка про несправедливість системи правосуддя. Забезпечення соціальної справедливості є важливою умовою сталого розвитку будь-якого суспільства. Там де право і держава не дотримуються справедливості, неминуче виникають соціальні конфлікти. Закон сам по собі не здатний забезпечити соціальну справедливість, без держави і державного примусу такого, як покарання за скоєний злочин.

Закономірним є той факт, що за вчинений злочин має бути покарання, бо не існує покарання без злочину. В іншому випадку, будь-яка соціальна система втрачає свою стійкість завдяки домінуванню дестабілізуючих чинників, що призводить до руйнації самої системи. Тому важливим і актуальним залишається питання ефективності покарання.

Суспільство в першу чергу повинно визнати відновлення справедливості при визначенні судом покарання, тому важливим суспільним інтересом і потребою є саме відновлення соціальної справедливості. Справедливість визначеного судом покарання, по-перше, впливає на рівень злочинності в суспільстві, а по-друге, виховує в громадян повагу до закону. Тому ієрархію цілей покарання за соціальною значимістю можна побудувати таким чином: відновлення соціальної справедливості і виховний вплив на суспільство; виправлення засудженого і виховний вплив на засудженого.

Однак, виникають питання: що таке виправлення, наскільки воно може бути повним, яким чином виправлення звільнених засуджених може впливати на рівень суспільної безпеки і рецидивної злочинності?

Узагальнюючи думки вчених-юристів слід зазначити, що ресоціалізація – це цілеспрямований процес трансформації злочинця в законослухняну людину (громадянина). Реінтеграція – це повторна соціалізація, тобто соціалізація уже соціально зрілих індивідів. За своєю сутністю – це процес, який передбачає подолання соціального відчуження особистості. Вона є невід’ємною частиною соціальної адаптації особи.

Виокремлюють два етапи ресоціалізації засуджених: пенітенціарний і постпенітенціарний. Перший з них одночасно є підготовчим етапом соціальної адаптації особи. Він здійснюється під час перебування засудженого у виправному закладі. Другий, або початковий етап соціальної адаптації, реалізується після звільнення. Слід відмітити, що кожен з названих етапів є важливим, і в обох випадках об’єктом є один і той же індивід. А відрізняються етапи суб’єктами і місцем реалізації. Суб’єктом пенітенціарного етапу ресоціалізації є кримінально-виконавча система в особі адміністрації виправної установи. Суб’єктами постпенітенціаного етапу повинні бути державні, громадські, релігійні й інші організації, які зацікавлені в соціальній адаптації індивіда.

Пенітенціарна реінтеграція готує морально-психологічну, правову і матеріальну основу особі, яка звільняється з місць позбавлення волі. Однак, статистичні дані показують, що ефект від пенітенціарної реінтеграції знижується умовами в які потрапила особа звільнена з місць позбавлення волі. Зазвичай, бувші в’язні потрапляють у складну життєву ситуацію, із якої важко вийти самостійно, не порушуючи суспільні норми моралі. В результаті вони знову повертаються в злочинне середовище, «яке їм протягує свою руку допомоги» там, де держава відмовляється це робити.

Представники державних та громадських організацій зустрічаються з особами, звільненими з установ виконання покарань тільки після того, як вони скоюють повторний злочин і знову перебувають на лаві підсудних. Період життя з моменту звільнення з місць позбавлення волі до скоєння ними нового злочину недостатньо врегульований державною політикою. А тому, певною мірою ігнорується реалізація головного завдання кримінального покарання – запобігання злочину.

Необхідність переходу в Україні до служби пробації, як до системи заходів кримінально-правового впливу і окремої служби обумовлена потребою створення системи комплексної ресоціалізації засуджених в період, коли вони відбувають кримінальні покарання і після звільнення, так і економічною доцільністю. Служба пробації, центри адаптації, які функціонують переважно в країнах Європи, метою свого існування визначають надання допомоги в соціальній реінтеграції особам, які звільнились з виправних закладів, а також особам, яким судом призначено кримінальне покарання, не пов’язане з позбавленням волі.

Отже, слід зазначити, що ресоціалізація засуджених, що визначена українським національним законодавством, як необхідна умова виконання покарань, є вагомим фактором, що впливає на досягнення соціальної справедливості в широкому розумінні, а також досягнення мети кримінального покарання – у вузькому..

Комментарии
0
В настоящий момент к этой статье нет комментариев. Ваш может стать первым.

Оставить комментарий

Ваше имя *
E-Mail *
Комментарий *
Код с картинки *
картинка

Поля, отмеченные *, обязательны к заполнению.
Мы не публикуем e-mail адреса на сайте.
Комментарии премодерируемые.

Важно:
Содержание комментариев на опубликованные статьи является мнением лиц, их написавших, и может не совпадать с мнением Администрации Сайта.

Условия размещения комментариев на Сайте:
Не подлежат публикации комментарии:
- содержащие оскорбления личного, религиозного, национального, политического, рекламного и т.п. характеров;
- содержащие ссылки на источники информации, не имеющей отношения к обсуждаемой теме;
- нарушающие положения действующего законодательства.

Нажатие кнопки "Отправить" является принятием этих условий.
Администрация Сайта не несет ответственности за содержание комментариев.