Блоги » Кримінально-виконавча система україни і її роль в виробництві суспільних благ
15 Апреля 2016

Гончаренко Оксана Григорьевна Глава Департамента взаимодействия с пенитенциарной службой, доктор экономических наук, полковник внутренней службы

Кримінально-виконавча система україни і її роль в виробництві суспільних благ

За тисячолітню історію людство винайшло і використало сотні видів покарань – від самих жорстоких (побиття камінням, довічна робота на галерах, повішення) до порівняно м’яких (церковне покаяння). Багато з них складали основу родових звичаїв, а вже пізніше були використані державними владними структурами і стали мірою офіційного примусу, яка співвідносилась з тяжкістю дій вчинених порушником.

Визначення завдань каральної політики (покарання) – питання не тільки юридичне, але і певною мірою соціальне, політичне, економічне. Аналіз нормативних джерел і публікацій дозволяє дати характеристику поняття «виконання покарання», до якого можуть бути застосовані два підходи. Перший – пов’язаний з вузьким його трактуванням, який обмежується кордонами реалізації суто кримінально-виконавчих функцій, а другий - забезпечує вивчення не тільки з юридичного, а переважно з економічного, соціального і морального аспектів. У зв’язку з цим, діяльність кримінально-виконавчої системи необхідно розглядати не тільки як інститут боротьби зі злочинністю, але і як одну зі сторін життя суспільства. Продуктом виробництва кримінально-виконавчої системи має стати повернення до суспільства осіб, які усвідомили свою провину і стали законослухняними членами соціуму. Тому тільки ефективна її діяльність може сприяти розвитку і примноженню людського капіталу, а оскільки вона ще повинна задовольняти певні потреби суспільства, які пов’язані з ізоляцією злочинців та профілактикою правопорушень, то її продуктом повинна стати послуга, яка і набуває статусу суспільного блага. Вищим суспільним благом колективного користування та засобом задоволення загальних потреб є сама держава.

Нині ринок не в змозі забезпечити громадян суспільними благами, тому держава бере на себе функції виробника чи замовника, визначаючи при цьому оптимальну кількість благ та мінімізуючи витрати на їх виробництво. Така діяльність може бути віднесена до сфери природної монополії, яка ефективно функціонує за умови, якщо весь ринок охоплює лише один господарюючий суб’єкт. Держава повинна встановлювати певні межі діяльності природних монополій щодо виробництва суспільних благ (регламентувати обсяги і правила гри, а також пропозицію їх на ринку). Неподільність і об’єктивний характер дотримання жорстких вимог, визначених законодавством, при наданні послуг кримінально-виконавчою системою робить небажаним (за існуючих суспільно-економічних і політичних умов) їх виробництво в приватному секторі. При вільному споживчому виборі навряд чи знайдеться достатня кількість підприємств, готових виробляти і надавати ці блага в достатній кількості, і на тих же умовах фінансування, які склались сьогодні. Залучення приватного капіталу для виробництва такої специфічної послуги без встановлення чітких правил поводження з засудженими до позбавлення волі і контролю за установами виконання покарань може призвести до порушень режиму утримання, що стане причиною зрощення кримінальних структур з правоохоронними органами.

Акцентуючи увагу саме на правоохоронну діяльність, важко не погодитись з думкою директора ФБР Р.Мюллера про те, що «злочинність – соціальна проблема, і тому вона стосується всього суспільства». Виходячи з цього, діяльність правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю та оцінка її ефективності цікавить не тільки юристів, але й економістів. За кордоном у кримінологів і економістів існують спільні для вивчення наукові напрямки: «economics of crime, economics of prisons». Дослідження закордонних учених у цих наукових галузях дозволяють суттєво доповнити наші уявлення про діяльність системи кримінальної юстиції (органів правопорядку) і виділити два ключові напрямки: соціально-економічний та економіко-криміналістичний.

Головним у дослідженнях є питання про призначення тюремної системи і результатів її діяльності, оскільки тюремне ув’язнення не захищає суспільство від злочинності з причини невирішеності трьох ключових проблем:

– слабкої інформованості суспільства про стан справ у виправних закладах (про дотримання прав і законних інтересів засуджених, а також режимних вимог і їх порушень);

– обмеження економічних можливостей держави (у держави може не бути достатньо фінансових ресурсів для забезпечення умов тримання засуджених, які б відповідали вимогам міжнародних правових актів; створені умови тримання засуджених можуть бути кращі, ніж рівень життя законослухняних громадян);

– відсутність чітко встановлених суспільством соціальних цілей (їх може бути декілька: ізолювати від суспільства, виправити, навчити корисному ремеслу, надати медичну допомогу) і передбачуваних соціальних наслідків тюремного ув’язнення (відбувши покарання, ці особи повертаються в суспільство, уже збагачені тюремним досвідом, тому можуть скоїти його повторно; за час перебування в пенітенціарних установах закритого типу послаблюються родинні зв’язки, втрачається повага до них оточуючих, можливість знайти житло і роботу).

Якщо перша проблема має юридичний характер, друга – економічний, то третя – поєднує в собі обидва аспекти і підсилена соціальними чинниками.

Економіко-криміналістичний напрямок розглядає проблему «ціни» злочинності. Встановлення достатньої кількості і ефективності залучених ресурсів для забезпечення безпеки і захисту декларованих інтересів особистості, а також втрат від злочинності (прямих і непрямих) є вкрай значущою загальнодержавною проблемою. Рівень злочинності, який склався в країні, «з одного боку, показує рівень економічного впливу злочинності на державу і суспільство, а з другого – обґрунтованість політичних і управлінських рішень, які приймаються на основі такої інформації». Прямі збитки від злочинності складаються із втрат одноразового або довгострокового характеру. В основі розрахунків «ціни» злочинів лежать три категорії збитків (прямі збитки, виробничі збитки, немонетарні втрати). Тому визначення «ціни» злочину, свідчить не тільки про соціальні наслідки, втрати, понесені суспільством у результаті протиправних дій, але і про можливий безпосередній вплив цих витрат на темпи економічного розвитку країни. Тому з боку суспільства потрібен постійний і ретельний контроль діяльності держави, правоохоронних органів, у тому числі і кримінально-виконавчої системи.

Державна кримінально-виконавча служба України, забезпечуючи реалізацію правоохоронних і соціально-економічних функцій, виступає як важливий державний соціально-економічний інститут, тому її діяльність можна розглядати в макро- і мікроекономічному розумінні. У макроекономічному розумінні – це діяльність установ виконання покарань щодо надання всієї сукупності послуг, пов’язаних з виконанням покарань, утримання під вартою осіб підозрюваних, звинувачених і засуджених у межах правового поля (Конституції України, бюджетного, цивільного, податкового і кримінально-виконавчого законодавства). У мікроекономічному розумінні під пенітенціарною економікою розглядається діяльність державних підприємств установ виконання покарань виробничого комплексу, які створено в кримінально-виконавчій системі в організаційно-правових формах, які мають різну економічну основу і здійснюють виробничу діяльність з виробництва продукції, надання послуг, виконанню робіт з обов’язковим залученням засуджених (ув’язнених) до суспільно корисної праці.

Макроекономічне розуміння пенітенціарної економіки супроводжувалось вивченням кримінально-виконавчої системи як економічного суб’єкта з широкими правоохоронними і соціальними повноваженнями. Надання послуг кримінально-виконавчою системою полягає в захисті суспільства від осіб, які скоїли злочини, шляхом їх ізоляції від суспільства, забезпечення правопорядку і законності, охорони здоров’я і безпеки засуджених, а також персоналу, посадових осіб і громадян, які знаходяться на території установи виконання покарань, повною мірою відповідає основним характеристикам чистого суспільного блага. В установах виконання покарань Державної пенітенціарної служби України станом на 01.02.2016 року утримуються засуджені, які скоїли різні злочини, а саме: 29 % (або 13,1 тис. осіб) засуджені за розбій, грабіж та вимагання; 15 % (або 6,5 тис. осіб) за злочини у сфері незаконного обігу наркотичних засобів; 23 % (або 10,4 тис. осіб) за умисне вбивство, з них 48 % (або 4,9 тис. осіб), які вчинили вбивство при обтяжуючих обставинах; 11 % (або майже 7,7 тис. осіб) за нанесення умисного тяжкого тілесного ушкодження; 3 % (або 1,4 тис. осіб) за зґвалтування. Серед засуджених майже 18 % (або 7,9 тис. осіб) засуджені на строк понад 10 років і 1539 осіб (4 %) відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі, 501 особа знаходиться в арештних домах (або 1%). Найбільш поширений строк покарання в Україні становить від 5 до 10 років – 37,5% засуджених. Цей термін покарання – третій самий високий показник в Європі після Америки та Албанії.

Показник числа ув’язнених на 100 тис. населення складає в Україні 204 особи. Незважаючи на те, що даний показник знизився майже на 50% в порівнянні з 2012 роком, але він як і раніше, залишається вищим, ніж в середньому по 124 країнах. Питома вага жінок в установах виконання покарань України становить 5,4%, що дещо більше ніж в середньому по країнах Ради Європи (5%). Статистичні дані також показують, що Україна знаходиться серед країн з найменшою щільністю засуджених на 100 наявних місць (65,7 засуджених в порівнянні з 94 по країнах Європи).

Пенітенціарна політика, яка проводиться державою, спрямована на повагу прав і свобод громадян, гуманізацію виконання покарань, дотримання вимог українського законодавства і міжнародних (правил і конвенцій) правових актів стосовно умов тримання осіб, які знаходяться під слідством і засуджених до позбавлення волі. Крім того, необхідно враховувати вітчизняний менталітет; умови дотримання жорстких вимог, встановлених кримінально-виконавчим законодавством; існуючий суспільно-економічний та політичний устрій.

Сучасний виправний заклад – це важливий державний соціальний інститут, у якому загалом узаконений набір інструментів, які передбачають ресоціалізацію правопорушника. Людині, яка відбуває покарання, законом визначено право на отримання освіти, професії, охорону здоров’я, соціальний і правовий захист, які дозволяють після звільнення адаптуватися до нормального життя. Необмеженість користування цими благами поєднується з індивідуальним характером їх споживання, але завдяки їх наявності забезпечується довгострокова суспільна перевага.

До економічних благ, які надає кримінально-виконавча система, належать комунально-побутове забезпечення і харчування засуджених. Бюджетні витрати на утримання засуджених в Україні найнижчі в Європі, про це свідчать дані звіту Ради Європи щодо стану засуджених в Європі за 2014 рік. Загальні бюджетні витрати на кримінально-виконавчу систему України становили 88,8 млн. євро. Тому Україна має найнижчі витрати на утримання одного засудженого в день – 2,68 євро. Це в 20 разів менше, ніж в середньому по європейських країнах – 45 євро. Протягом останніх трьох років витрати на харчування засуджених скоротилася майже в 1,5 рази. Забезпеченість засуджених речовим майном складає лише 17% від норми. В умовах погіршення санітарно-епідеміологічної ситуації з інфекційних і паразитарних захворювань, поширенню туберкульозу і СНІДу серед засуджених мінімальні потреби в фінансових коштах на придбання медикаментів і лікарських препаратів задоволені лише на 17%.

Парадоксальною є ситуація, що склалася в нашій країні, при якій людина, яка відбуває покарання в місцях позбавлення волі, стає не тільки більш соціально захищеною, оскільки її інтереси захищає прокуратура і багато правозахисних організацій, але і матеріально забезпеченою, бо держава гарантує харчування і місце для ночівлі. У той час, коли в умовах економічної нестабільності, навіть законослухняній і добре освіченій людині важко знайти роботу і, як наслідок, забезпечити себе достатніми для існування коштами. Такий привілейований стан розвиває у засуджених почуття патерналізму, утриманство. Названою причиною в тому числі пояснюється неефективність амністій, що проводяться в нашій країні, чи сезонні коливання злочинності, які призводять до зростання «заселення» установ виконання покарань восени і взимку. Саме корпоративний підхід (тюремний, «зеківський») не тільки дозволяє отримати названі економічні блага, але і забезпечити приналежність до тюремної субкультури, яка набула популярності в радянський період і в 1990-ті рр.

В умовах реформування Державної кримінально-виконавчої служби України презентованої Міністерством юстиції України гострою є проблема кадрового забезпечення її діяльності. Вирішення якої є не тільки пріоритетним і важливим завданням функціонування окремо взятого структурного підрозділу, але і умовою підвищення ефективності діяльності всієї кримінально-виконавчої системи.

В сучасних пенітенціарних системах все більше визнається важливість тієї праці, яку виконує персонал на всіх рівнях управління установами виконання покарань і утримання засуджених. Тому від персоналу вимагається координованість дій та чітке розуміння мети виховного впливу на засуджених, і їх особлива роль в цьому процесі.

Кримінально-виконавча система є одним з важливих соціально-правових інститутів держави, діяльність якого залежить від процесу перетворень, які в ній проходять. Вона формується, розвивається і змінюється під впливом соціальних, економічних, політичних перетворень, які проходять в суспільстві. Ситуація, яка на сьогодні склалася в кримінально-виконавчій системі, відображає процеси, які проходять в суспільстві, кримінальному середовищі, що обумовлюють зміни економічної та соціальної сфери, і в кінцевому підсумку формують суспільну свідомість.

Інтеграція України в Європейське співтовариство потребує приведення кримінально-виконавчого законодавства України у відповідність з вимогами міжнародних стандартів поводження з засудженими. Так, в п. 76 Європейських в’язничних правил відмічено, що «.. персонал повинен ретельно підбиратися, мати відповідну підготовку… і статус, який би був визнаним в суспільстві». Ефективна діяльність будь-якого відомства можлива лише завдяки залученню висококваліфікованих фахівців і формуванню ядра професіоналів, здатних реалізувати на практиці поставлені завдання. Неодноразово керівництво Державної пенітенціарної служби України вказувало на необхідність підготовки кадрів нового покоління, виховання спеціалістів, які б могли реалізувати нові завдання та підходи до виконання покарань. Станом на 1 лютого 2016 року діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України забезпечують 37,9 тис. працівників, з них: середнього та старшого начальницького складу – 11,6 тисячі осіб, рядового та молодшого начальницького складу – 17,5 тисячі осіб та 8,8 тисячі вільнонайманого персоналу. Підготовка фахівців для пенітенціарної системи з вищою освітою здійснюється в Академії Державної пенітенціарної служби України, Інституті кримінально-виконавчої служби та Національному університеті «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». Працівники проходять курсове навчання з первинної професійної підготовки та підвищення кваліфікації в Білоцерківському, Дніпродзержинському та Хмельницькому училищах професійної підготовки персоналу. Але незважаючи, що щорічно навчальними закладами Державної кримінально-виконавчої служби України випускається близько тисячі фахівців, залишається працювати в ній трохи більше половини. Це обумовлено наявністю певних проблем.

По-перше, спостерігається постійний відтік кадрів з системи, оскільки престиж професії надзвичайно низький, бо відсутня моральна чи матеріальна зацікавленість у роботі із засудженими. Закономірно, що установа виконання покарань не створює сприятливої морально-психологічної атмосфери для особистості. І для кожного пересічного громадянина зрозумілі слова працівників установ виконання покарань про те, що вони, забезпечуючи визначене їм державою завдання ізоляції злочинців, фактично разом із ними відбувають покарання.

Працівники установ виконання покарань щоденно витримують значні моральні й фізичні навантаження. Більшість із них, працює в умовах подвійного навантаження, має ненормований робочий день, тиждень, часто без вихідних днів, оскільки доводиться "перекривати" тимчасово незаповнені вакантні посади.

По-друге, значна частина тих, хто працює в установах кримінально-виконавчої служби, не відповідає високим професійним та освітнім вимогам, які визначені сучасними міжнародними стандартами щодо утримання засуджених. Від цього найбільше потерпає сам працівник і, звичайно, засуджені. А відтак, гальмується поступ у реформуванні Державної кримінально-виконавчої служби України. Низька мотивація праці характерна для всіх категорій працівників кримінально-виконавчої системи: для атестованих співробітників грошове утримання визначене штатним розписом, для вільнонайманих працівників посадовими окладами, встановленими у відповідності з тарифною сіткою, яка використовується для працівників бюджетних установ та незначними соціальними пільгами. Дія систем матеріального заохочення (преміювання) практично зведена до нуля із-за відсутності фінансування. Особиста підприємницька ініціатива у співробітників кримінально-виконавчої системи обмежена «Положенням про проходження служби».

Громадськість і держава покладає на працівників кримінально-виконавчої системи особливі очікування і ставить перед ними важливі завдання: виправлення і ресоціалізація осіб, які скоїли злочин. З практики роботи із засудженими відомо, що більшість з них відчуває це як "брак" виховання з боку сім'ї, школи, недостатня увага з боку громади, дільничних інспекторів. Таким чином, на персонал установи виконання покарань покладається над завдання – змінити світогляд і поведінку злочинця. Але ця професійна роль суспільством належно не оцінюється.

Невідповідність грошового утримання, складності характеру роботи є основним мотивом для звільнення співробітників системи, що становить в середньому 12 % від загальної кількості штатних посад. Заходи, прийняті стосовно підвищення професійного рівня співробітників, а також заходи соціального характеру (забезпечення житлом в регіонах) дозволили скоротити плинність кадрів до трьох відсотків. Але навіть фактичне наближення показників кількості звільнених і прийнятих на роботу співробітників не забезпечило стабілізації персоналу кримінально-виконавчої системи, оскільки, як і раніше, має місце внутріорганізаційна плинність кадрів.

Згідно з класифікатором Міжнародної організації праці, серед великої кількості професій найбільш важливою і потрібною суспільству, яка визначена з урахуванням багатьох критеріїв, включаючи складність виконуваних функцій, вимог до індивідуальних рис характеру, стану здоров’я, рівню і затрат на підготовку, працівники пенітенціарних установ знаходяться на другому місці, поступаючись першістю професії астронавта. Військовим і міліції в цій ієрархії відведено шосте і восьме місце.

У країнах Європи і США до роботи в пенітенціарних установах пред’являються підвищені вимоги, оскільки вона включає в себе роботу з особами, позбавленими волі, які мають психічні розлади, страждають алкоголізмом чи наркоманією, є майже неосвіченими вихідцями з маргінальних груп населення, агресивними і небезпечними як для персоналу, так і для інших засуджених. У цьому аспекті робота українських і закордонних пенітенціарних установ об’єктивно подібна.

Співробітники установ забезпечують режим і охорону засуджених, організовують освітній процес і медичне обслуговування, проводять соціальну і психологічну роботу з спецконтингентом, здійснюють індивідуальний виховний вплив на засуджених на основі спеціальних програм, розроблених стосовно кожного окремо взятого засудженого. Україна з співвідношенням 7,8 засуджених на одного працівника кримінально-виконавчої системи займає п’яте місце в Європі після Словакії, Росії, Чехії та Чорногорії. Все це потребує великого особистого таланту і професійної майстерності, унікальної комбінації особистісних якостей і технічної майстерності. Тому не випадково співробітники пенітенціарних установ проходять ретельний відбір, коли їх приймають на роботу.

Робота в тюремних установах Західної Європи відноситься до високооплачуваної державної служби. Вважається, що в випадку невеликої заробітної плати, на таку роботу можуть погодитися тільки ті особи, які не можуть знайти ніяку іншу роботу. Вони легко можуть бути залучені в корупційні схеми. У зв’язку з цим, ключовим елементом є морально стійкий і кваліфікований персонал, праця якого високо цінується державою.

Не випадково Європейські в’язничні правила вказують на необхідність підбору кандидатів, яким притаманна людяність, комунікабельність та інші професійні якості, які необхідні для роботи в складних умовах, на посадах в тюремних відомствах (п.7 Мінімальних стандартних правил поводження з засудженими, а також на необхідність «… встановлення адекватної заробітної плати і створення умов праці, які відповідали б характеру роботи» (пп. 79.1, 79.2 мінімальних стандартних правил поводження з засудженими). Згідно з Мінімальними стандартними правилами зарплата співробітників тюремного відомства повинна встановлюватися з таким розрахунком, щоб залучати і утримувати на цій роботі чоловіків і жінок, які здатні займатися нею. Саме цим шляхом йде закордонна практика.

Вирішення питань реформування Державної кримінально-виконавчої служби України певною мірою залежить від її фінансування. Але незважаючи на те, що в середньому кримінально-виконавча система в останні роки фінансується на 45-48 % від потреби, необхідно розв'язати такі нагальні проблеми, як:

1) внести зміни до законодавства у сфері функціонування слідчих ізоляторів та установ виконання покарань у відповідності до Європейських норм, включаючи і внутрішнє регулювання установ (European Prison Rules, European Code of Ethics for Prison Staff, Council of Europe Probation Rules, European Rules for juvenile offenders subject to sanctions or measures);

2) внести зміни до штатної чисельності персоналу кримінально-виконавчої системи та оновити посадові інструкції персоналу установ виконання покарань з метою зміни фокусу їх діяльності на психологічну роботу з засудженими, на отримання засудженими додаткових професійних навичок, що в свою чергу дозволить збільшити кількість законослухняних громадян, які зможуть швидше повернутися в суспільство;

3) забезпечити достойну і навіть престижну заробітну плату, соціальний захист і гарантії персоналу кримінально-виконавчої системи, щоб зацікавлювати і залучати до роботи морально, фізично і соціально здорових високоосвічених працівників, які б змогли виконувати завдання, поставлені державою і суспільством перед кримінально-виконавчою системою.

Комментарии
0
В настоящий момент к этой статье нет комментариев. Ваш может стать первым.

Оставить комментарий

Ваше имя *
E-Mail *
Комментарий *
Код с картинки *
картинка

Поля, отмеченные *, обязательны к заполнению.
Мы не публикуем e-mail адреса на сайте.
Комментарии премодерируемые.

Важно:
Содержание комментариев на опубликованные статьи является мнением лиц, их написавших, и может не совпадать с мнением Администрации Сайта.

Условия размещения комментариев на Сайте:
Не подлежат публикации комментарии:
- содержащие оскорбления личного, религиозного, национального, политического, рекламного и т.п. характеров;
- содержащие ссылки на источники информации, не имеющей отношения к обсуждаемой теме;
- нарушающие положения действующего законодательства.

Нажатие кнопки "Отправить" является принятием этих условий.
Администрация Сайта не несет ответственности за содержание комментариев.